Він мріяв бути десантником, але ніколи про це не говорив уголос. Ігор Ляшенко з Глухівщини добровільно пішов на фронт у серпні 2022 року, щоб захищати Україну. У бою рятував побратимів, не шкодуючи себе. А для мами залишався турботливим сином, який щоранку надсилав їй голосові повідомлення. Його історія — це розповідь про мужність, синівську любов і велику ціну української свободи.
Рішення стати на захист України
Ігор Ляшенко народився в селі Перемога на Глухівщині. Навчався у школі в сусідніх Баничах. Після закінчення поїхав на заробітки, а повернувшись — працював на Глухівському кар’єрі кварцитів і на автомагістралі «Північ» у Сумах. Був щирою, відкритою людиною з міцними родинними зв’язками. Його мама Тетяна Мащенко згадує, що вони з сином мали дуже теплі й довірливі стосунки: «Ми всім ділилися. Завжди».
На момент повномасштабного вторгнення пані Тетяна перебувала на заробітках за кордоном, а Ігор — в Україні. У серпні 2022 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил.
«Прислав мені СМС: “Мамо, я йду воювати”. Я плакала, просила… А він сказав: “Я так вирішив. Не можу інакше”», — згадує мати.
Ігор ніс службу розвідником у десантно-штурмовій бригаді. Як виявилось, це була його дитяча мрія: «Він ніколи не казав мені, що хоче бути десантником. А потім зізнався: “Мама, я мрію про це з дитинства”».
Голосові повідомлення як пам’ять
Ігор не розповідав мамі, що перебуває на передовій, намагаючись уберегти її від зайвих переживань. Але одного разу він подзвонив із госпіталю.
«Пам’ятаю, дзвоню йому, а він довго не бере слухавку. Нарешті взяв, чую — важко дихає. Запитую: “Синочку, ти біжиш?” А він: “Так, мам, зайнятий, перетелефоную”. Тоді я ще не знала, що в той момент його, пораненого, несли хлопці. Але він все одно відповів, бо не хотів, щоб я хвилювалася»
Найчастіше вони спілкувалися голосовими повідомленнями. Пані Тетяна досі переслуховує їх, щоби почути голос сина.
«Він завжди мені писав: “Мамо, доброго ранку. Я тебе люблю”. Завжди… Знаєте, деякі діти соромляться сказати мамі, що люблять її. А моє дитя — ніколи. Він не соромився. Він завжди мені це казав. Постійно…».
«Якщо виживу — спечеш мені ще один торт»
19 лютого 2024 року Ігор відзначив свій 35-й день народження на фронті. Мама надіслала йому фото торта, який спекла в його честь.
«А він запитав: “Мамо, якщо ми сьогодні вийдемо з бою — спечеш мені ще один?”. Я пообіцяла, що звісно спечу», – пригадує пані Тетяна.
Однак повернутись Ігор так і не зміг. У той період на Донецькому напрямку тривали важкі бої, він не міг залишити позицію, щоби приїхати додому. Востаннє Ігор говорив із мамою 8 травня. За кілька днів вона дізналася, що сина поранено. Ще пані Тетяні дзвонила колишня дружина сина, з якою вони давно не спілкувалися. Зараз жінка розуміє, тоді всі вже знали, що її сина не стало, але не могли сказати.
«Дивлюсь — іде Артем, його товариш. Ми живемо поруч, і вони дуже дружили, ще з дитинства. Я підходжу, вся в сльозах, і кажу: “Тьома, Ігоря поранено” А він мовчить. Дивиться на мене і мовчить, – розповідає мати. – Я кажу: “Треба їхати до нього!” А він лише киває мовчки. Я ще намагаюся вірити: “Ну він же просто поранений, правда ж? Він же живий…”, а Артем бере мене міцно за руки і махає головою, що ні».
Ігор Ляшенко загинув 8 травня 2024 року під час бойового завдання на Луганщині. Його мати розповідає, що він неодноразово рятував побратимів — навіть тоді, коли сам був поранений.
Ігор мріяв оселитися у Глухові — місті, яке так любив. Цю мрію втілила вже після його смерті мама, переїхавши туди. У нього залишився син.
Історія Ігоря Ляшенка – це один із серії матеріалів Ямпільського інформаційного агентства, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
