Максиму Ніжніку зі Свеси було лише 20 років. Він ріс у багатодітній родині, з дитинства займався музикою та мріяв стати тренером або вчителем фізкультури. У 18 років долучився до Збройних Сил України та служив бойовим медиком. Для матері він залишився добрим і справедливим, а для побратимів був талісманом. Проте 12 липня 2024 року його життя обірвалося в населеному пункту Нескучне на Харківщині. Історію воїна кореспондентці Ямпільського інформаційного агентства розповіла мати, Галина Ніжнік.
Дитинство між сестрою та скрипкою
Максим народився у селищі Свеса 21 травня 2005 року. З дитинства тягнувся до старшої сестри Каті. Вони завжди були разом — влаштовували концерти бабусям, танцювали, співали, будували халабудки. Одного разу навіть утік із садочка. Пані Галина пригадує:
«Нам телефонують і кажуть: “Там ваша дитина по Свесі гуляє”. Його питають: “Хлопчику, ти чий?”, а він відповідає: “Я живу на Кожедуба”. Вихователька вже всюди обійшла, а він просто пішов додому, бо йому стало сумно».
Як розповідає мама, у дитинстві Максим ходив у церковну школу і на танці. А в першому класі вступив до музичної школи. Спочатку хотів грати на гітарі, але її там не було — обрав скрипку.
«Плакав тоді, не хотів, але все одно почав навчатися. І в нього виходило. Він завжди хотів купити інструмент, скрипку. Казав: “Коли виросту, я Світлані Олегівні подарую”. Але так не сталося. Не встиг подарувати», – розповідає мама.
За словами викладачки Світлани Ковальової, Максим відучився сім класів у Ямпільській музичній школи.
«Він був дуже музикальний, у нього родина дуже музична. Хоч він був непосидючим, його приборкати було важко, проте він був відповідальний. Довго розкачати не могли, бо був сором’язливий. Його сестра Катя завжди була поруч і виступала як наставниця. А потім він почав ходити і в ансамбль, і в хор. Мені було дуже приємно, і я не очікувала, що у нього вистачить сили волі закінчити. Хоч однокласники підбурювали його не займатися цим, в останньому класі він навпаки зацікавився, і ми весь рік готували програму середнього рівня, яку він успішно закінчив».
Після загибелі Максима Світлана Ковальова написала казку на його честь.
«Це був мій внутрішній відгук на цю подію, і я написала казку про цвіркунчика, який грав на скрипці», — пояснила пані Світлана.
Любив тварин й турбувався про рідних
У школі Максим був сором’язливим, але дуже цікавився природою й тваринами.
«Урок “Основи здоров’я” йому подобався, він усе уважно слухав. Любив тварин, міг годинами дивитися наукові програми про підводний світ. Бувало, посварю за щось, і він ховався до вечора. Ходимо шукаємо, знайти не можемо».
З дитинства він приносив додому тварин. Одного разу це було чорне кошеня.
«Я кажу: ‘Максим, навіщо ти взяв кота, у нас і так троє?’ А він його ховав, щоб я не викинула. Зранку годував, носив із собою в школу, навіть у музичну школу. Їде на велосипеді — кошеня на багажнику. Він придумав спеціальну сидушку, щоб не випав».
Після дев’ятого класу Максим вступив до Академії Національної гвардії, але навчатися там не вдалося. Тому він вирішив опановувати фах учителя фізичної культури у Глухові. Усі нормативи здав відмінно, та навчання перервала пандемія коронавіруса. Паралельно він підробляв разом із батьком, а також вантажником у супермаркеті, аби не просити грошей у родини.
«Я кажу: “Синку, навіщо? Ми ж вам достатньо даємо грошей, вам вистачало на прожиток”. Він каже: “Мамо, я зайвий раз не хочу у тебе брати. Тому що розумію, що, крім мене, в сім’ї ще діти є”».
А з першої стипендії Максим купив мамі саджанець жовтої троянди.
«Вона досі у нас висить, квітне. Я не знаю, якщо з нею щось станеться чи вона пропаде, то мені буде дуже сумно. Ця квітка для мене найдорожча».
На четвертому курсі захищав диплом в окопах
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим повернувся до рідної Свеси.
«25 лютого 2022 року він пішов разом з батьком до селищної ради, де збиралися всі чоловіки на війну. Він казав: “Я теж чоловік, я не можу сидіти вдома”. Але його у той день не взяли. Він повернувся додому, але вже був охоплений цією думкою. Якби ви тільки знали, як у нас тут захищали. Яка лінія оборони у нас була побудована. Ви собі просто не уявляєте. Там не те що окупанти пройти — там коти, собаки пролізти не могли. А де можна було зайти вільно, без забору, банки понавішував, консервні, пастки всякі понаставляв. Разом з молодшим братом викопали землянку під домом. І вони по черзі охороняли. А Максим — не дай Боже, кіт по даху пробіг — він вже за зброю: “Мамо, спокійно, я чоловік, я вас захищу”».
З настанням 18-річчя Максим поїхав у військкомат і підписав контракт.
«Коли він поїхав у військкомат, сказав мені, що йому треба забрати приписне свідоцтво, але на руках його не було. Потім, як приїхав звідти каже: “Мамо, я піду вчитися”. Я питаю: “Тобто?”. Він відповідає: “Ну, мені запропонували у військкоматі: якщо ти закінчуєш навчання на “фізрука”, треба йти на підвищення. Я хотів і піду”».
Пані Галина пригадує, що відмовляла сина йти в армію, але він ухитрився:
«Не знаю, як у нього так вийшло. Коли я приїхала у військкомат, кажу: “Слухайте, він же молодий, куди ви його? Не треба, не беріть”. А мені відповідають: “Так ви ж йому дали дозвіл”. Я кажу: “Ніхто дозволу не давав”.
Максим дивиться на мене — у нього були такі блакитні очі, і він брехати не вмів; вони збільшувалися, ставали квадратними, як у кошеняти. Каже: “Мамо, я підробив”. Питаю: “Навіщо ти це зробив?” — а він відповідає: “Ну, я хочу”. Він дуже хотів. Не через гроші чи щось інше.
Я завжди обмірковувала: “Максиме, як так вийшло? Ти по контракту пішов служити, а потрапив у ТРО. Як так? Тим більше, ти був на навчанні й дуже добре його закінчив”. Він каже: “Я думав, що до тата потраплю”. Він ішов за батьком, брав приклад. І казав: “А що тут робити молоді? Підемо батьківщину захищати. Я ж чоловік”».
“Від Бога був” — так про Максима говорили його побратими, згадує мама
Пані Галина згадує, як командир Максима розповідав про навчання: «Він так заховався, його навіть з дрона не знайшли, вже й ми кричали ходили: “Максиме, виходь!” — а він заховався так. А я кажу: “Ну в нього таке і було завжди”».
Найбільше її син пишався в службі тим, що став медиком і приносив користь своїм побратимам.
«Коли він сказав, що його відправляють навчатися на медика, я була просто шокована. Я кажу: “Максиме, ти і медик? Я палець поріжу — ти плачеш. Як так?” Якби я знала, що в нього настільки буде тяга до медицини, я краще віддала б його на медика, а не на фізрука. Того часу, коли він в Десну їздив, там проходив навчання, він взагалі молодець, я навіть не очікувала. У мене також в один час з тиском були проблеми. Він приїхав у відпустку, привіз мені ліки. Каже: “Мамо, це поп’єш місяць. Тиск тебе не потурбує”. Так реально і було. Він каже: “Я вже про це багато читав”. Він мало того, що навчався, він сам знаходив інформацію якусь, йому було це цікаво. І сам цим займався, самонавчанням теж. Медик він був хороший»
Один випадок, який запам’ятався добре зі служби сина, пов’язаний з тваринами, згадує пані Галина:
«Коли була його черга готувати на кухні їжу пацани кажуть: “Максиме, чому так скромно?”, а він: “Ну я не можу, там на мене дивляться три собаки такими очима голодними, їсти хочуть, ну я трохи поділився з ними”. Обділив своїх побратимів на продукти. Нагодував якихось кішечок, собачок».
Жінка розповіла про розмову з сином під час його відпустки перед Новим роком:
«”Максиме, хлопців багато, які не повернулися — не треба їхати, навіщо воно тобі? Ти такий молодий, вже стільки всього побачив”. А він відповів: “Ні, мамо, я для своєї бригади талісман. Мене всі хлопці так називають. Я тільки приїхав додому — і вже триста втрат. А був би я там, то б не було. Раптом не буде мене — вони всі посипляться”. Максим завжди був активним у боях, не відсиджувався. Його шлях почався з Торецька і продовжився через Запоріжжя, Бахмут, Білопілля. Його бригади як такої вже не має — залишилося небагато, частину розкидали по інших бригадах. Він вважав, що без нього ніяк не обійдуться і не впораються».
За словами мами, Максим мав дівчину і планував приїхати у відпустку.
«Він хотів приїхати на мій день народження і зробити пропозицію своїй дівчині — тобто зробити приємно і мені, і їй. Оскільки він більше спілкувався з Катею і двоюрідним братом, то вони мені розповідали: “Мамо, ти уявляєш, він би 4 серпня стукав у двері, тому що хотів тебе привітати. По-військовому привітати хотів”. Сумна вісь прийшла раніше, на жаль».
Загинув, рятуючи інших
Востаннє пані Галина отримала повідомлення від сина 11 липня 2024 року.
«Він завжди знаходив час, щоб мені написати: “Мамо, зі мною все добре, не переживай”. Навіть якщо були в таких гарячих точках. 11-го ж липня він написав мені: “Мам, все, я їду (заходить на ці позиції). Днів десять на зв’язок виходити не буду, не переживай. Я, при можливості, дам тобі знати”».
Проте вже увечері того ж дня й у наступні дні відповіді від сина не було.
«11-го відправила повідомлення: “Спокійної ночі”. А 12-го числа — “Доброго ранку” — тиша. Увечері 12-го — теж тиша. Я панікую, звичайно. А Катя мені каже: “Мамо, заспокойся. Ти ж розумієш, що ми військові і ми не можемо постійно бути на зв’язку”. 13-го також нічого не прийшло. А 14-го я йду в магазин. Мені дочка Анжела дзвонить і кричить у слухавку: “Мамо, зайди терміново в Інстаграм!”. Я відповідаю: “Анжело, у мене немає цього всього, що я там подивлюся? Що сталося? Говори”. Вона щось кричить, в істериці, я нічого не розумію. Потім дзвонить Катя. Каже: “Мамо, що це за дурниця? Пишуть в інтернеті, що Максима немає”. Я кажу: “Це якась брехня, такого не може бути”».
Як розповідає пані Галина, виявилося, що побратими не домовилися наперед, якщо з кимось щось трапляється, то вони обов’язково дають знати батькам, будь-яким способом.
«Я почала дзвонити по частинах, Катя теж пробивала по своїх контактах. Коли вона зателефонувала медику Максима — він замінював його, бо було два медики: головний медик і Максим, бойовий медик, — він Каті сказав усю правду. Говорить: “Катю, я не знаю, як так вийшло, але Максим — 200-й. Його немає серед живих”. Я чесно, до останнього не вірила. Думала, це помилка. Як так? Тим більше, командир казав: був тяжкий день, багато 200-х і 300-х. Максим надавав допомогу на евакуаційному пункті: поставив капельницю побратиму, посадив його туди, де мав би сидіти сам. А сам пішов нагору. А в цей час, я так зрозуміла, йшла перевірка — дивилися, чи всі на місці. І ця перевірка привела за собою дрон. Дрон побачив рух — і пряме влучання. Максим устиг тільки хлопців закинути в укриття, а сам… І всі чотири плити на нього звалилися. Хоча він завжди прислухався до кожного шороху, до кожного звуку. Він був настільки акуратним. За весь час служби — це вперше так вийшло. Раз — і все».
Вона згадує останню розмову з сином, яка запам’яталася назавжди:
«”Ти ж не призовник, давай я порішаю, щоб ти звідти поїхав. Ти ж бачиш, тато вдруге пішов воювати, Катя як пішла, вас троє. Це важко. Зараз, не дай Боже, почнуть погані вісті приходити, чи не дай Боже там поранять, чи ще щось, я цього не переживу”. Він відповів: “Мамо, заспокойся. Я трішки, знаєш, з інакшого тіста зроблений, багатшого, і у Бога на мене інші плани”. Ці слова я постійно пам’ятаю і тепер думаю: він знав у душі, які для нього плани приготовані. Побратим Максима казав, що коли його витягували, усі хлопці стали на коліна».
