«Це був справжній ад – постійне побиття, синці та переломи. Ти для них, як груша для побиття по три-п’ять разів на день», – ділиться своїми спогадами про вісім років російського полону тридцяти дев’ятирічний Станіслав Боранов

Чоловік родом з села Степне, що на Ямпільщини. Російські спецслужби затримали його 10 вересня 2017 року на окупованій частині Донецької області.  

«Я поїхав туди виконувати завдання, про яке, на жаль, я не можу говорити навіть зараз, бо така служба. Був затриманий на КПП «Мар’янка» співробітниками МГБ тоді ще ДНР та ФСБ Росії. Після цього мене перевезли в Ізоляцію – так звану приховану в’язницю».

Катування у «Ізоляції»

Росіяни відразу ж вдались до катувань, – говорить військовий. Спочатку вибивали з нього інформацію, а потім просто знущались з полоненого, не гребуючи жодними методами.

«Дроти намотували на генеталії та вуха, а потім пропускали струм. При цьому постійно поливали нас водою, щоб підвищити провідність. У них була купа пристроїв і на 220, і 360 Вольт. Били так, що тебе підкидало, а для них це було розвагою – було чутно, як їм весело. Я така людина, що звикла до болю та і в АТО багато чого бачив, але виявилось, що цього було замало – там було, справді, жахливо».  

У спеку постійно хотілось пити, але росіяни видавали лише по склянці води на день, розповідає Станіслав, змушуючи полонених працювати під сонцем.

«Якщо чесно, то тоді їсти тоді не хотілось, коли тебе б’ють, то єдине, що тобі хочеться – якогось спокою. Просто заснути спокійно і все, більше нічого не хочеться».

В Ізоляції постійно було чути крики полонених, розповідає Станіслав Боранов. Звуки цих знущань були просто нестерпними.  

«Це насправді лячно, коли чуєш ці крики, просто не людські. Краще б вже тебе допитували, бо коли тебе побили, то ти лежиш і розумієш, що у тебе є дві-три години просто спокійно полежати, а так сидиш і тобі здається, що зараз прийдуть за тобою і почнуть допитувати».

Нові тюрми та «суди»

В Ізоляції Станіслава утримували два з половиною роки, потім перевели у в’язницю у Макіївці, де, за словами військового, побиттів стало менше, а після – в Донецьке СІЗО. Саме там військовий  зустрів повномасштабне вторгнення. Росіяни, які вже відкрито взяли владу у регіоні, влаштували суд над полоненими.  

«27 травня 2024 році року відбувся суд, після якого нас мали випустити на волю.  Нам дали максимальний термін 6,5 роки, який ми на той момент вже відбули. Нас звільнили у залі суду, зняли наручники, відпустили конвой,  а при виході з судової зали нас вже чекали співробітники ФСБ – чоловік 30. Наділи якийсь пакет, чи капюшон на очі, наручники та посадили у машину».    

Невдовзі Станіслав опинився у СІЗО міста Таганрог, де росіяни вже утримали військових, що були взяті у полон у 2022-2023 роках. Там до побиттів додались удари електрошокерами, від яких полонені втрачали свідомість. Але найгірше чоловіка чекало попереду, за два з половиною місяці його відправили у колонію на Урал. Так звана «прийомка» там виявилась найжахливішою за всі вісім років полону.

«Падаєш на землю і тобі відразу одягають мішок на голову, тебе тягнуть і постійно б’ють. Кажуть клади руку на бетонну підлогу і дерев’яним молотком відбивають руку».

Обмін і дорога додому

Влітку 2025 року Станіславу повідомили, що він відправляється на обмін, полоненого навіть посадили у автобус, але згодом без пояснень вивели з нього. Тож коли за два місяці його знову повезли у невідомому напрямку, він до останнього не вірив, що вийде на свободу. Зрозумів, що це не чергові забави росіян, каже, лише, коли опинився у українському автобусі у пункті обміну на кордоні з Білорусією.

«Сиджу у автобусі і думаю, хоч би скоріше ту межу перейти, щоб вже назад не повернули. Бачу, що і хлопці всі такі ж: «швидше – швидше». А коли автобуси вже рушили і я побачив свій прапор, то воно вже відпустило: «Фух, обміняли» і всі у автобусі залунало: «Аааа, обміняли!!!». Їдемо дорогою на Чернігівщині, а діти нам машуть, досі згадується те відчуття – сльози щастя. Проїжджаємо села – машини сигналять, а бабусі та дідусі на городах кидають свої тяпки і біжать до нас, машуть руками, вітають. Це незабутнє відчуття».