Його називали “Водолій” — позивним, за яким був спокійний, уважний до інших, але рішучий командир. Він міг залишитись у тилу, але обрав передову. Глухівчанин Олександр Єрмоленко загинув 5 липня 2023 року на Луганщині. Йому було лише 31. Удома захисника чекали троє дітей, серед них — донька, яку він бачив лише по відеозв’язку.

Історія Олександра Єрмоленка — про чоловіка, який умів любити, берегти й ніколи не казав “прощавай”. Про тата, що став супергероєм для своїх дітей. Про людину, чий спокій гасив полум’я.

«Гасив те полум’я, що горіло в мені»

Зустрілося подружжя у 2011 році, і відтоді часу вони йшли пліч-о-пліч по життю. Олена каже, що в них були зовсім протилежні характери: він – спокійний, а вона – запальна. Але саме тому, додає, вони й доповнювали одне одного.

«Говорив спокійно й впевнено, і це мене підкупило. Я ж сама неспокійна, можу покричати. Тоді Саша сидів, дивився на мене, ніби питаючи: “Що ти кричиш?”. Він добре це розумів і просто гасив те полум’я, що горіло в мені», – розповідає Олена про перші враження від чоловіка.

Цікаво, що обоє народилися під знаком Водолія. Саме тому Олександр і взяв собі такий позивний, жартома кажучи, що це на честь дружини.

Автор: Фото надане Оленою

Олена розповідає, що Олександр дуже любив читати та співати. Якось він прийшов під її балкон і виконав пісню Бумбокс «Квіти в волоссі», яка дуже сподобалася дівчині. Окрім того захоплювався біатлоном та кікбоксингом. Освіту здобував у 15-му училищі за спеціальністю каменяр-пічник, а потім продовжив навчання у коледжі Глухівського національного педагогічного університету.

З Оленою зустрічався п’ять років. У 2016 році у них народився син Натаніель. Саме тоді Олександр вирішив змінити професію і стати військовим, щоби гідно забезпечувати родину. Він підписав контракт із Держприкордонслужбою.

Навіть перебуваючи на військовій службі, Олександр продовжував брати участь у змаганнях з біатлону. Фото надане Оленою

Для дітей був супергероєм

«Саші це справді подобалося, у нього аж очі горіли. Він цього прагнув. Товариші та колеги відзначали, що він був надзвичайно добрим командиром. Ніколи не сварився безпідставно, завжди вирішував будь-які питання між ними. Підтримував кожного. Якщо хтось “накосячив”, старався “згладити кути” або ж м’яко дорікнути, але ніколи не кричав. Він прагнув бути для всіх батьком, другом, братом. Ніколи не звертався на “ти”, навіть до молодших – завжди лише на “ви”», – розповідає Олена.

Автор: Фото надане Оленою

Автор: Фото надане Оленою

Через військову службу Олександр рідше з’являвся вдома, але завжди намагався компенсувати свою відсутність. Через два роки після народження Натаніеля, у подружжя з’явився ще один син – Даніель.

«Для них батько був справжнім супергероєм, – розповідає жінка. – Даніель, коли дивиться на старшого брата, прагне бути схожим на нього та на тата: “Я хочу бути таким, як брат, я хочу бути таким, як тато”. Натаніель, наш первісток, якось сказав: “Тато, я хочу закінчити школу із золотою медаллю”. Вони домовилися: якщо він це зробить, батько подарує йому щось особливе, глобальне. Тепер, коли тата немає, дитина вчиться, бо обіцяла йому, а не мамі. “Я обіцяв татові”, – каже він».

На фотографії старший син Натаніель. Фото надане Оленою

На цій фотографії Олександр разом із молодшим сином Даніелем. Фото надане Оленою

Перше й останнє фото з донькою

Перед початком повномасштабного вторгнення, Олександр був на навчаннях у Рівному. Потім їх підрозділ відправили на кордон у Житомирську область, а згодом – ближче до Чорнобиля, де він із побратимами мали захищати підступи до Києва. Згодом вони отримали команду зайняти позиції на трасі, не даючи ворогу просунутися в напрямку міста. За самовідданість Олександра нагородили відзнакою «За мужність у захисті кордону».

У розпалі війни Олена дала Олександру обіцянку, яка стала для нього маяком надії: якщо він виживе – народити йому доньку, ту принцесу, про яку він так мріяв. Так і сталося згодом. Але взяти на руки доньку він так і не зміг.

«Він бачив донечку лише по камері, більше ніяк. Було одне фото, зроблено скріншотом четвертого числа. Я зробила його просто так, щоби мати. Було відчуття, що треба, аби в донечки залишилася якась пам’ять. Хоча я відганяла ці думки: “Ну що ти думаєш, про що ти думаєш?”. Я зробила це фото і кажу йому: “Зроблю фото, щоб у вас було щось на пам’ять”. Він відповів: “Добре”», – пригадує Олена та додає, що після народження донечки він був надзвичайно щасливий. Бачити його обличчя по відеозв’язку в ті моменти, було для неї неоціненно.

Автор: Фото надане Оленою

СМС «+», як ковток повітря

На початку повномасштабного вторгнення спілкуватися з чоловіком було вкрай складно. Зв’язок обмежувався короткими повідомленнями: “я живий”, “плюсик” або “4.5.0”. Коли ж за довгий час Олександр вперше зателефонував по відеозв’язку, діти його не впізнали – він був із бородою, у повній екіпіровці.

«Коли мені приходила смс із плюсиком, я немов знову починала жити. А потім знову чекала: телефон був у руках, і я просто чекала, коли він щось напише», – зазначає Олена.

Після коханого відправили на навчання, де він викладав артилерійську справу, що дало Олені короткий перепочинок від постійних тривог за чоловіком. Однак спокій був недовгим – йому повідомили про бойове розпорядження: їхній підрозділ вирушає до Луганської області.

«Він дуже хотів потрапити додому і приїхав перед виїздом на п’ять днів. Максимально хотів усе встигнути, – згадує Олена. – Якщо треба було вийти в магазин, Саша казав: “Іди, я побуду з малими”. Він весь час проводив із дітьми, для нього було важливо побути з ними. Щоразу, коли чоловік виїжджав з Глухова, завжди казав: “До побачення, ми там зустрінемось”, а цього разу сказав “Бувай”. Я запитала: “Що ти кажеш, яке “бувай”?” Мені це одразу не сподобалось».

«До останнього був із побратимами»

5 липня 2023 року Олена ще зранку розмовляла з Олександром. О третій годині дня чоловік написав: «Люблю тебе. Пішов працювати». Більше на зв‘язок він не виходив.

«О 19:34 я йому пишу смс, але він не відповідає. Надсилаю повідомлення кожні від 15 до 30 хвилин, але марно. О дев’ятій вечора хтось постукав у вікно. Я вийшла. Раптом здалося, що хтось мене ззаду обійняв. І так спокійно стало на душі. Зайшла додому, написала чоловіку, але він мовчав. Усю ту ніч я надсилала йому повідомлення», – ділиться жінка.

Вона вже в думках почала благати, аби чоловік був живий, хай навіть поранений. Але згодом їй зателефонували та повідомили жахливу звістку – Олександр загинув.

«Це для мене була людина, заради якої я жила. Тому після звістки про загибель у мене просто ноги підкосилися. Пам’ятаю день, як біля першої школи впала і кричала не своїм голосом. Я просто не могла себе контролювати. До мене хтось підходив, я казала: «Будь ласка, відійдіть, не чіпайте мене». Це була для мене велика втрата чоловіка, якого Бог спочатку подарував, а потім забрав», – розповідає дружина.

Автор: Фото надане Оленою

Олена згадує, за два місяці до загибелі Олександр потрапив в страшну аварію. Дружина благала його поїхати на реабілітацію, але він відмовився покинути побратимів.

«Саша сказав, що поїде до хлопців, адже “вони без мене не зможуть, я там потрібен”. Він не міг допустити, щоби вони постраждали, тому вирішив бути поруч. Я прийняла це рішення. Саша поїхав і був до останнього зі своїми побратимами».

Прапор, підписаний побратимами Олександра

Побути поруч із татом

Олександру був 31 рік, коли його життя обірвалося. Його пам’ять сьогодні бережуть троє дітей: Натаніель, Даніель та Андріана. Кожного дня вони вшановують свого батька хвилиною мовчання.

«Тепер вони не хочуть чути нічого іншого. “Я буду військовим чи поліцейським, як тато”. Мені дуже страшно слухати, як діти говорять, що хочуть вирости і помститися за нього. Одному зараз дев’ять, іншому шість, і вони на кожне свято, коли їх питають, кажуть: “Я буду військовим”», – ділиться Олена.

Вірш, який Олександр опублікував на своїй сторінці у соцмережі 6 червня. Автор: Фото з соціальних мереж

Коли в Глухові почалися активні обстріли, Олені довелося вивезти дітей у безпечніше місце. Та щоразу, як тільки вони приїжджають додому, одразу йдуть до тата на могилу.

«Сьогодні ми були на кладовищі. Моя донька сіла на пам’ятник і каже: “Папа!” Я відповідаю: “Доцю, папа!” А вона: “Мама, то папа”. Я знову: “Папа”. І ось такі фото ми робимо на кладовищі, де наша дитина сидить, їсть улюблені цукерки, які ми принесли татові. І коли вона це каже, я не можу стримати сліз».

Історія Олександра Єрмоленко – це один із серії матеріалів Ямпільського інформаційного агентства присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.