Під звуки вибухів і в бронежилеті поверх білого халата — так сьогодні працюють лікарі Шалигинської амбулаторії на Сумщині. Попри втрату медзакладу через ворожі обстріли, евакуацію та постійні ризики, вони продовжують надавати допомогу людям із прифронтових сіл. Їхня історія — про відвагу, професіоналізм і відданість пацієнтам.
«Ми не можемо залишити пацієнтів»
Бронежилет поверх білого халата й шолом. Захисне спорядження – це сьогодні частина медичної форми сімейного лікаря Шалигинської первинки Максима Якушенка, отриманої від благодійної організації “Українські брокери без кордонів”. Він їде до пацієнтів в одне з сіл громади. Тричі на тиждень лікарі ведуть прийом у Сварковому, Соснівці та Черневому, де на них чекають люди.
«Ми приїжджаємо на ФАП. Якщо є виклик і людині важко дістатися через стан здоров’я чи вік — їдемо до неї додому. Обстежуємо на місці: робимо кардіограми, вимірюємо сатурацію, тиск, за потреби — навіть ін’єкції», — розповідає Максим Якушенко, сімейний лікар Шалигинської амбулаторії.
Сам медик із Краснопільщини. У Шалигине разом із родиною він приїхав у 2019 році, щоби працювати в місцевій амбулаторії. Згадує, до повномасштабної війни в селищі на день оглядав до п’ятнадцяти людей, а під час виїздів у фельдшерсько-акушерські пункти – до семи. За понад три роки бойових дій більшість населення виїхало, однак ті, хто лишаються, зараз активно звертаються за допомогою. Більшість пацієнтів, каже лікар, мають проблеми з тиском через стреси внаслідок обстрілів. Під звуки вибухів іноді доводиться працювати й медикам.
«Буквально вчора виїжджали в Соснівку — під час прийому лунали вибухи десь на околиці села. Бувало раніше, приїжджаєш на виклик у Шалигине, а на сусідній вулиці — прильот. Так що все буває», — розповідає лікар.
На питання, чому продовжують їздити у прифронтові села після пережитого, додає: «У нас така робота. Ми не можемо залишити пацієнтів».
Лікують пацієнтів у Глухові
На сьогодні з лікарями Шалигинської первинки заключено орієнтовно 1700 декларацій. З кінця вересня 2024 року медики приймали переселенців у Глухові двічі на тиждень, щоразу повертаючись у Шалигине.
«Ми працювали до останнього, настільки, наскільки дозволяла безпекова ситуація. А коли й не дозволяла — все одно приймали людей. Було складно. Найважче — психоемоційно: приходили пацієнти, а навколо лунали обстріли. Ми бігали в укриття, а коли не встигали — ховалися в коридорах», — згадує Аліна Чеберяко, директорка Шалигинської амбулаторії.
Лікарка працює в медзакладі громади з 2020 року. Вона переїхала в селище з Серединобудщини. Наприкінці квітня кілька днів поспіль росіяни обстрілювали Шалигинську амбулаторію, врешті спаливши її вщент.
Після пані Аліні та іншим медикам довелося остаточно евакуюватися в Глухів. Навіть шлях до Шалигиного зараз – небезпечний.
«Дорога до Шалигиного нині небезпечна: навколо багато уламків, нерозірваних снарядів. Люди евакуювалися й, на жаль, були випадки, коли підривалися на цих боєприпасах», — розповідає пані Аліна.
У Глухові в невеликому кабінеті вони продовжують допомагати людям. Їх підтримують благодійники, надаючи лікарські засоби та медикаменти, апаратуру. Наприклад, зарядні станції, засоби захисту, електрокардіограф, тонометри, кисневий концентратор.
Переселенці мріють про дім і потребують підтримки
Серед тих, хто сьогодні на огляді в пані Аліни – родина переселенців із Шалигиного, Таїсія та Петро Полятикіни. У квітні, коли в селищі були масовані обстріли, подружжя евакуювалося в Глухів. Тут у пана Петра за тиждень після виїзду стався інсульт.
«Ми три роки так жили. Можливо, і далі б залишалися, якби не підірвали мости… Люди тікали, стріляли, ми теж змушені були виїхати. А вже через тиждень після евакуації в чоловіка стався інсульт. Ночами не спали, нервова система не витримала», — ділиться Таїсія Полятикіна.
Зараз пан Петро на реабілітації. Повернутися до роботи він поки не може, тому продовжує лікарняний. У Глухові подружжя винаймає житло, допомагає дітям доглядати онука. Але, каже, Таїсія Полятикіна, чекають, коли повернуться в Шалигине.
«Людям тут важко — вони далеко від дому, морально їм дуже складно адаптуватися. Молодші ще якось тримаються, а старші часто плачуть на прийомі, засмучуються. Їм дуже потрібна психологічна підтримка», — підсумовує лікарка Аліна Чеберяко.
