«Від моєї хати до центра села дальше, ніж до Росії. Десь три кілометри звідси до кордону», – говорить 72-річний Володимир Олійник, який проживає на околиці прикордонного села Марчихина Буда.
Чоловік каже, що попри постійні обстріли, поки не збирається виїжджати
«І куди виїжджати? Тут мати, батько, тут дружина похована, два сина поховані – буквально сто метрів звідси кладовище».
Чоловік розповідає, що днями ледь сам не потрапив під обстріл – поїхав у центр села за гуманітарною допомогою, у цей час в парку розірвався російський дрон.
«Я буквально метро сто метрів від’їхав, сів на лавочку і став ладнати велосипед. Тільки встав і тут вибух: земля і уламки полетіли – буквально 30 метрів від мене. Якщо б не вирішив ладнати велосипед, то був би там».
Про постійні обстріли села розповідає і Ірина Панченко. За словами жінки, росіяни б’ють по Марчихиній Буді мінометами та дронами.
«Он у доньки у двір попало, на щастя не розірвалося. Та і у мене у огороді було».
Пані Ірина розповідає, що вона переселенка з Донецька, до 2017 року її родина проживала у прикордонній Ломльонці. Зараз це село повністю знищене росіянами
«Наш будинок був крайнім у Ламльонці, поруч була річка, яка ділила Росію та Україну. Майже все літо горів ліс у самій Ламльонці, ледь Марбуда тоді не згоріла, і будинки і Родіонівка. Все-все, кажуть, згоріло».
Попри небезпеку жінка вирішила залишатись у Марчихиній Буді. Для того, щоб виїхати, каже потрібно, багато грошей.
«Страшно, ну а що робити, куди їхати? Якщо їхати, то треба мати, як мій чоловік каже, мішок в грошей. На заході України у мене мешкає двоюрідна сестра, вона мене запрошує туди: «будь ласка, приїжджай». Але щоб зняти там квартиру мені потрібно 10 тисяч дати. А де ці 10 тисяч взяти, якщо пенсії майже не отримуєш?»
За словами Ірини Панченко, в Марчихиній Буді досі можна купити всі необхідні продукти, раз на тиждень їздить соціальний автобус до Свеси, за літніми людьми доглядають соцпрацівники, працює ФАП, проводять огляди лікарі, а от викликати карету швидкої допомоги у прикордонне село неможливо.
