У Паліївці, що на Ямпільщині, подружжя Слюсарів вже третій рік поспіль приймає у свою родину дітей, які тимчасово залишилися без батьківського піклування. За цей час через їхній дім пройшло восьмеро дітей. Тетяна Слюсар каже: головне — знайти до кожного «свій ключик».
У Тетяни Слюсар величезний досвід роботи з дітьми. Жінка вважає, кожна дитина повинна мати сім’ю.
“Дітки всі хочуть тата і маму. Коли я працювала в дитячому будинку, діти говорили на чоловіків-вихователів – «тато», а на нас «мама». Хоча вони і з будинку «малютки», вони їх в принципі не знали. А коли почали їх в інтернатні заклади передавати, вони вже почали розуміти все. Дитина повинна бути в сім’ї”.
Родина Слюсар живе в Паліївці Ямпільської громади. Все життя Тетяни пов’язане з роботою з дітьми.
“Я закінчила педагогічний коледж, потім по направленню потрапила сюди на Ямпільщину. Сама я з Недригайлівщини, села Хоружівка. Я працювала тут, вийшла заміж у мене донька і онук проживають у Сумах. Потім, коли садочок закрили в 90-х роках, мені директор Хоружівського дитячого центру Валентина Григорівна запропонувала. Поговорили вдома. Такий час, що роботи немає, треба щось робить“
Так три роки Тетяна Сергіївна працювала в дитячому будинку. Це стало неабияким досвідом для жінки.
“Дітки, звичайно, дуже важкі. Але воно і важко і легко водночас. Якщо роботу ти знаєш і любиш, то це йде як на душу бальзам. До нас тоді діток трошки дали з Сум і з Ромнів із закладів. Але нічого. Ми справилися”, – розповідає Тетяна Сергіївна.
Кілька років потому Тетяна Сергіївна через певні обставини залишилась без роботи. Перебуваючи на обліку в центрі зайнятості, жінка дізналася про можливість освоїти професію патронатного вихователя. Але вони з чоловіком не одразу зважилися на такий важливий крок.
“Років через два мені потрапила на очі стаття про патронат, де розповідають, що це і запрошують створити патронатні родини. Ну напевно, так стаття попалася мені не просто так. Я кажу чоловікові: «Ну давай спробуємо». Ну він так спокійно до цього віднісся: «Спробуємо, то й спробуємо»“.
Зібравши необхідні документи, пройшовши тренінги, родина розпочала нове життя. Це було якраз напередодні війни і перша дитина в родину потрапила, вже коли почалася повномасштабна. Тут діти перебувають не більше трьох місяців. За цей час Тетяна Слюсар бачить суттєві зміни, зокрема в морально-психологічному стані дітей.
“Ти допомагаєш тим діткам, які потрапили в складні життєві обставини. Дитинка приїздить і вона така зажата. А коли вже їде, то зовсім інша. От у нас була дівчинка, вона була з вадами і така «зажата» була. А коли вже їхали, то йде по вулиці, а я й кажу: «Ярослава, яка ти гарна». Вона голівку підняла, плечі розправила і йде дитина. І ти радієш результату – на скільки помінялась вона. Якщо працюєш з дітьми, старість нас дома не застане”.
Родина Слюсар – як острівець порятунку для дітей, чиї батьки з певних причин не можуть забезпечити їм належних умов життя. Зараз тут живе хлопець Назар із села Шатрище. Він вже втретє у цій сімʼї. Тетяна розповідає, що після першого перебування з ними прогрес дуже помітний. І так з кожною дитиною.
“Коли він перший раз приїхав, самі розумієте, діти приїздять неохайні. Цього разу приїхав говорить: «Ба, це треба випрати». Мені помитися треба, вуха почистить. Це вже я знаю, що заложила в нього. Постіль треба застелити. Радує те, що треба знайти, як то кажуть, ключик, підхід до дитини. Це той ключик, який відкриває отакий замочок. І коли дитина підходить до тебе і говорить, що хочу щось тобі сказати по секрету, ти розумієш, все у нас все добре, ти відчуваєш комфорт, і ми працюємо“.
Назар тут вже як вдома, він і навчається і по хатнім справам допомагає, зізнається, трохи сумує за друзями. З 2022 року родина приймала в себе восьмеро дітей із сімей, які опинилися в складаних життєвих обставинах. Тетяна Сергіївна розповідає історії дітей, які певний час жили в них на вихованні.
“Сама життєва історія це моя Надійка. Моє сонечко, зірочка. Вона потрапила до нас, коли їй був рік 1,3 місяці разом з братиком, там вади по здоровʼю були. Якраз тоді був момент, що світло вимикали, вона так сяде до мене на рученята, обійме і спить. Воно важкувато було. Це ж маленька дитинка, і каші і памперси. Нічого, місяць-два режим зробили і все було нормально. Ще були меншенькі дітки, двоє було, хлопчик і дівчинка. Вона дуже нервова була. А чого нервова: вона жила з бабусею і прабабусею. Мама її була дуже молода, звісно, бабуся і прабабуся також дуже молоді. І вони зловживали, дітей закривали в кімнаті. Я спочатку цього не розуміла. А потім я на кухні щось готую, там грубка, я двері туди закривала, а них починалася істерика. І тоді зрозуміла, що їх закривали. А ще коли вони приїхали, я думала, вони хліба не наїдяться. Вони брали буханку хліба чи батон і їли. Я дзвоню мамі, кажу: «Єлизавета, це як так?». Вона відповідає, що це нормально, вони можуть з’їсти ту хлібину за день”, – згадує пані Тетяна.
З кожним днем все більше дітей потребують батьківського піклування. Оксана Левченко начальниця служби у справах дітей Ямпільської селищної ради розповіла, як діяти тім, хто хоче стати патронатним вихователем та нести добро дітям.
“Патронатний вихователь, це дійсно, робота, за це вони отримують заробітну плату. На даний час зарплата патронатного вихователя становить три прожиткові мінімуми це 24 тис грн, помічник патронатного вихователя також отримує заробітну плату – мінімальну. Працювати треба 24 години на добу, практично постійно патронатний вихователь в роботі. Для того, щоб стати патронатним вихователем, необхідно звернутися до служби у справах дітей. Одна з умов -це щоб патронатний вихователь не працював, у нього повинен бути помічник, він має мати житло на праві власності або користування і повинен мати постійний дохід. І відповідно, щоб жителі помешкання не мали ніяких хвороб, які перешкоджали перебуванню дітей”.
В той же час під час перебування в патронатній сімʼї законом не обмежено спілкування дітей з біологічними батьками. Це навпаки – позитивно, але тільки в разі, якщо це не несе шкоди самій дитині. Цей час і дається для виправлення кризової ситуації, вирішення якихось проблем, щоб діти знову мали змогу повернутися до рідних батьків.
Читайте також:
