Валерія Клюй родом із селища Ямпіль. Будучи у 29-річному віці, понад рік тому вона добровільно вступила до лав Збройних сил України. Службу розпочинала в Сіверську на Донеччині як радіотелефоністка, а нині — чергова радіоелектронної боротьби. Про бойовий досвід і життя на передовій Валерія розповіла кореспондентці Ямпільського інформаційного агентства.
Як вирішила стати військовою
Військовослужбовиця розповідає, що народилася у селищі Ямпіль. Проте однорічною вона опинилася на території росії, куди її вивезла мамина сестра. Там Валерія прожила 12 років.
“Потім, в 2013 році, я повернулася назад, на свою батьківщину й живу тут. Наразі мешкаю у подруги в селі Білиця (Ямпільської громади). Підпрацьовувала тут на різних роботах. Оскільки це селище, то робота така: просять то там, то тут допомогти. Також в 2023 році пропрацювала рік в Польщі, проте мені там важко, потрібно знати мову”.
Коли Валерії було двадцять дев’ять років, вона вирішила доєднатися до лав ЗСУ – прийшла добровільно до військкомату. Там жінка підписала контракт на три роки.
“Я прийшла у військкомат торік, 16 січня, в місті Драбові Черкаської області, там і проходила військово-лікарську комісію. Пішла у військо за свою батьківщину — у країні, де народилася і де живу. Мої родичі за мене переживають, але це мій вибір”.
Вже 31 січня 2024 року Валерія була на Житомирщині, де місяць проходила базову військову підготовку й зустріла там свій тридцятий день народження.
“Інструктори у нас були чудові. Проте розклад дня давався не легко, адже вставати необхідно було о 5:30 ранку. О 06:10 у нас була зарядка, о сьомій ранку — сніданок, і вже за годину було шикування й заняття, що тривали до шостої вечора. Якщо щось не так, то треба віджиматися 33 рази. Це давалося не просто, проте я справлялася. Також нас водили на полігон, були медичні курси, заняття із автоматами. Багато чого цікавого було. Наприклад, стрільба була вдень і вночі, ходили у триденний вихід, де робили для себе окопи й жили на сухих пайках. Базова військова підготовка мені дуже сподобалася, як кажу, не кожен це витримає. Найяскравіший спогад — це була обкатка танку: ми лягали й над нами проїжджав танк”, – згадує Валерія.
Про службу на Донецькому напрямку
Торік 11 березня після закінчення підготовки відбулося розформування військових по бригадах.
“Від самого початку, коли я у січні прийшла у військкомат на Черкащині, то мені сказали, що я потраплю у 81-шу окрему аеромобільну Слобожанську бригаду Десантно-штурмових військ. Я потрапила в цю бригаду, у військову частину А2120, і вже за місяць, 11 березня, була в Краматорську Донецької області, а наступного дня за мною приїхали й забрали у Сіверськ”.
До грудня 2024 року Валерія служила у війську на посаді радіотелефоністки.
“В мої обов’язки входило відповідати по рації. День починався з о пів на восьму ранку. На мене “виходили” кухарі й питали: “Що по небу?”. Тобто, щоби нічого не літало. У нас тут щодня прильоти, дрони літають. Щоби не “викрили” я сповіщала, адже пересування відбувається автомобілями. Крім того, ще паяла для дронів-”мавіків” дроти, робила для них прищепки. Дуже цікаво, але для цього необхідно мати гарний зір. Спершу у мене була техніка, БТР, а потім ретранслятор”.
Розповідаючи про службу й умови, у яких жила на Донеччині, Валерія згадує також і найстрашніший момент, який трапився з нею.
“13 вересня минулого року був приліт КАБа поруч. Не спала всю ніч, постійно була на зв’язку з командиром. Відновлююся після служби, як-то кажуть, ніяк. Я вже звикла до цього. Проте не жалію, що підписала контракт. А так там кожен день “прильоти”, все зруйновано. Деякі люди живуть там, хто не виїхав, тримають господарство. Магазинів там немає. Спершу мій взвод жив у Сіверську, а потім переїхав у Краматорськ. Я й водій залишалися там удвох. Водій жив окремо, я також жила сама, у мене дві кішки. Продукти є, висилали волонтери, а також іноді давали кухарі, що мені потрібно. Ще мені мої хлопці зі взводу, у Краматорську, купляли усе, що попрошу. Покупатися і попрати одяг там можна – є ванна і пральна машина, напівавтомат. Воду завозили самі. Зв’язку там немає взагалі, тільки старлінк, все працює від генератора, бензин на нього також є, з цим проблем немає. Ось так і живемо на війні”.
З 2025 року перейшла на нову посаду
Проте наприкінці 2024 року Валерія вирішила змінити свою посаду радіотелефоністки на чергову радіоелектронної боротьби.
“У грудні я змінила посаду через командування та його ставлення до військових. Від 1 січня цього року я служу в батальйоні 421 на посаді чергової РЕБ — тут до військових ставляться добре. Атмосфера в колективі чудова: всі — одне за одного, допомагають. На новій посаді я іноді виїжджаю на позиції, іноді працюю в штабі. Зараз до моїх обов’язків входить виявлення та перехоплення ворожих дронів і ФПВ”.
Вона зізнається, що труднощі траплялися й досі трапляються.
“Наприклад, одного разу я була в штабі — мені сказали замовити радіоелектронну боротьбу, щоб підмінити людей, але пілоти зробили запит не за тією адресою. Особовий склад, який вирушив на підміну, виявив ворожий ФПВ-дрон. Троє людей отримали легкі поранення, один — тяжке, і згодом помер”.
Нині, з 16 квітня, Валерія служить на Сумському напрямку разом зі своїм чоловіком, який був військовим ще до повномасштабного вторгнення. Пара познайомилася у рідному Ямполі ще до війни. Разом вони також служили на Харківському напрямку.
«Живемо по квартирах — у місяць це 15 000 гривень і ще тисяча за комунальні послуги. Чоловік зазвичай чергує 5 днів на позиції і 5 днів удома, але буває, що затримується довше, коли немає кому замінити», — розповідає Валерія.
Вона пригадує, що одного разу поруч із чоловіком впав ворожий ФПВ-дрон — він їхав на евакуацію поранених, та РЕБ врятував його життя.
На питання, як вдається не опускати руки, пані Валерія каже: “Із труднощами впоратися вдається завдяки малюванню картин за номерами. Також цього місяця мене порадувало те, що рідко посилають на позиції. Але найкраща підтримка для мене – це мій чоловік”.
Збір для чоловіка
Також Валерія звертається до небайдужих із проханням допомогти чоловікові — для виявлення ФПВ-дронів йому потрібен детектор «Сова» для машини.
Ціль збору: 7 980 гривень.
Підтримати можна, переказавши кошти на карту чоловіка Валерії — Віталія Гостюминського:
- 4149 4975 2680 3905
