Три роки війни для більшості мешканців півночі Сумської області обернулись втратою доходів, хтось був вимушений покинути улюблену роботу, хтось – справу, яка його годувала, а хтось залишився без будинку і домашнього господарства. У такій ситуації більшість би склала руки і сподівалась би на допомогу держави, але є і ті, для яких фінансові проблеми стали поштовхом для відкриття власної справи. Їх історії надихають і є прикладом для тих, хто мріє про власний бізнес, але вагається.
Шаурма від переселенців
У березні у Глухові запрацювала нова торгова точка, де можна замовити шаурму. Від численних аналогічних кіосків міста вона відрізняється тим, що її відкрили переселенці з прикордонного Сопича Олександр та Валентина Бережні.
Приклад цих людей засвідчує, що бізнес можна відкривати не лише у молодому віці, а тим паче не обов’язково чекати для цього особливих обставин. Люди купуватимуть продукти завжди, а якісний фастфуд користуватиметься попитом і під час війни.
«Ми виїхали з Сопича, коли у нас там почалось пекло і кожен день палали будинки. На мотоблоці доїхали до сина у Глухів, де кілька місяців адоптувалися до нового життя, а потім вирішили започаткувати власну справу – кіоск з шаурмою. Нехай люди до нас приходять – у нас смачно, усе добре. Мʼясо робимо на вугіллі. Така особливість нашого кіоску — шаурма на вугіллі», – розповідає Олександр Бережний.
Переселенці вклали у справу всі свої заощадження, дечим допоміг син. Шаурму для покупців робить сама пані Валентина. Сам кіоск знаходиться праворуч від входу до речового ринку. Родина сподівається, що їхня кухня полюбиться глухівчанам.
Тюльпани на прикордонні
Родину Лариси та Ігоря Губарів знають чимало людей у Глухові,вони – весільні декоратори. Під час війни весілля рідкість, а тим паче у період з осені до весни, а тому родина втратила частину своїх доходів. У такій ситуації вони вирішили спробувати себе у новій справі – вирощуванні тюльпанів.
Кімнати для вирощування тюльпанів родина облаштувала на другому поверсі власного будинку. Приміщення перетворили на справжні теплиці, де слідкують за температурою, провітрюваністю, вологою, графіком та інтенсивністю поливу. Складності у вирощуванні примхливих рослин додає й близькість до країни-агресорки. Для квітів потрібен пісок і торф. Якщо перший пані Лариса замовляє у Києві, то другий треба копати власноруч на околицях Глухова, які найчастіше обстрілюють росіяни і де найгучніше чути відлуння від щоденних атак прикордоння.
“Там дрони літали, ми не знаємо це наші чи ні, але гул такий був, що ми і попадали, дуже страшно було. Коли писали, що “Обережно, обстріли!”. Але всеодно трошки накопали ґрунту й поїхали далі додому. Коли саджали, звісно, у нас тут околиця міста й все чутно. Та якось звикаєш, гучніше музику вмикаєш. Але чоловік завжди в мене на сторожі і якщо КАБ чи щось, ми біжимо в підвал і там ховаємося”, – розповідає Лариса Губар.
Продуктовий магазин, як у рідному місті
Людмила та Олександр Омельченки переїхали із Середини-Буди до Шостки, коли прикордоння стало все більше потерпати від обстрілів – у серпні 2022 року. Там у них був налагоджений бізнес, будинок. Магазин “Аграрний” у Середині-Буді досі працює, аби забезпечувати місцевих жителів продуктами.
Для свого переїзду родина обрала Шостку. Найближче до рідної Середини-Буди більш-менш спокійне місто. Сім’я вирішила не опускати руки і частину свого бізнесу із С.-Буди привезла на нове місце.
«У нас в Середині Буді був «Одеський дворик», ми просто його сюди перемістили. Було все обладнання і досвід був. Вирішили, розпочнемо з невеликого. А потім почали думати, а чом би й ні? Сумно, треба кудись рухатися, усе чекали закінчення війни, а воно ніяк. Тому виришили осісти поки тут і займатися і тут і там. Ось віз, він був у нас в Середині-Буді такий, тобто багато моментів, які ми втілили тут. Ось одна з «родзинок»: ми для зручності людей фасуємо в маленькі пакетики продукти. Людина не чекає в черзі, вони вже задані і зі стікером ціни», – говорить Людмила Омельченко.
Звичайно, що підприємці, які наважились відкрити власну справу під час великої війни на прикордонні з Росією ризикують, адже ніхто не може гарантувати їм безпеку власних вкладень. Але самі вони запевняють, що просто не можуть по іншому, звикли працювати на себе і ніколи не сидітимуть на шиї у держави.
