35-річний житель Середини-Буди Володимир Божков, який працює водієм у міськраді, — один із тих, хто щодня, ризикуючи власним життям, допомагає мешканцям прикордоння виживати під постійними обстрілами. Він гасить пожежі, бере участь в евакуаціях, допомагає ліквідовувати наслідки ударів, вивозить поранених і тих, хто потребує екстреної медичної допомоги з п’ятикілометрової зони біля кордону з росією. Усе це чоловік робить уже близько півтора місяця. Про те, чим займається і як рятує людей, Володимир Божков розповів Ямпільському інформаційному агентству.

Перший випадок евакуації Володимира стався після російського удару по одному із прикордонних сіл, де постраждали двоє чоловіків.

«До мене звернувся представник міської ради: у селі були поранені і так склалося, що вивезти їх було нікому. Служби вже були оповіщені, але люди могли померти, якби довелося чекати їх допомоги. Відтоді я й почав їздити», — згадує чоловік.

За останній час він вивіз із небезпечних сіл п’ятьох людей. Декого передавав медикам дорогою, когось доставляв у Шосткинську районну лікарню сам, а бувало, що привозив родичам.

«До евакуації я ніяк не готуюся. Збираюся й їду. Кожна згаяна хвилина може коштувати комусь життя», — каже він.

Часто до нього звертаються і правоохоронці.

«Був випадок: звернувся поліцейський із проханням допомогти в евакуації жінки з одного із сіл п’ятикілометрової зони. Я попросив його взяти дозвіл у мого керівництва. Йому відповіли, що ми дозволити не можемо, але і заборонити теж», — розповідає Володимир.

Безпека — умовна, каже Володимир: бронежилет у машині, турнікет завжди при собі.

«Турнікет повинен бути у кожного жителя громади. Це може врятувати життя у випадку поранення. А от бронежилет — радше формальність. Він важкий, понад 20 кілограмів, швидко не діятимеш. Тому він у мене лежить на задньому сидінні автомобіля. Забуваю, що він є», — пояснює Володимир.

Одного разу, евакуюючи 90-річну жінку з села Рожковичі, він потрапив під обстріл.

«Вже біля Порохоні почало свистіти над головою, вибухи були то тут, то там. Страшно, звісно. А бабуся позаду каже: “Жми, синку, жми, не зупиняйся”. Проскочили, але по-справжньому було моторошно».

Небезпека від дронів теж постійна, та чоловік зізнається: коли хтось потребує допомоги, думати немає коли. 

«Швидку часто не допускають у прифронтові села. Якщо я можу поїхати туди, де більше нікому, то мушу. У такі хвилини, головним для мене є порятунок людини.  Дрони постійно кружляють,але ховатися немає коли,хоча намагаюся у таких випадках бути більше зосередженим і уважним. Основною мотивацією для мене є порятунок чужого життя».

Емоції після таких поїздок, зізнається Володимир, прості: 

«Головне, що всі живі. Легше на душі, коли вдалося допомогти. Така радість, що все минуло. І сам неушкодженим залишився і людям допоміг».

Погляд збоку додає і пані Тетяна, яка на початку 2024 року переїхала в іншу область, а нещодавно повернулася до рідного міста на тиждень:

«Такі люди, як Володя, — справжні чоловіки. Там, де страшно і небезпечно, вони допомагають, завжди поруч. Особисто вдячна йому за допомогу моїй мамі. А добрі справи робляться тихо. У місті залишилося не так багато людей, але війна об’єднала всіх. Це відчувається. Шана і вдячність й тим людям, що залишаються за межами публікацій».

Втім сам Володимир не вважає себе героєм:

«Я лише частинка того людського механізму, який склався в громаді за роки війни. Я проста людина – роблю все, що від мене залежить. У нас кожен робить усе можливе: лікарі йдуть до пацієнтів попри обстріли, дільничні першими опиняються на місцях ударів, місцева влада, комунальники, підприємці — усі тримаються разом. Війна змусила багатьох наших чоловіків стати героями у прямому сенсі слова – ліквідують пожежі, рятують людей. Чи можна тут когось виділити окремо?».