Коли на фронті зник його старший брат, Олег Тищенко з Глухівщини мав право демобілізуватися. Та він сказав, що не буде ховатися за чужою спиною, і залишився воювати. У травні 2024 року захисник з Уздиці загинув на Харківському напрямку, але пам’ять про нього живе у серцях рідних та побратимів.

Простий хлопець з Уздиці

Андрій, єдиний син Олега Тищенка, переглядає у телефоні світлини батька. Зупиняється на одній і ділиться: «Оця мені найбільше подобається, – каже він. – Тут видно, що тато був простою людиною. Таким, яким ми знали його вдома».

Він розповідає, що тато з багатодітної родини й усе дитинство провів у селі Уздиця на Глухівщині. Змалку тягнувся до творчості: сам навчився грати на баяні, писав вірші, малював, працював із деревом і навіть у юному віці розводив бджіл.

«Напевно, і мені це від нього передалося: із підручних матеріалів, якісь дощечки, палички, він міг зробити незвичайну табуретку чи навіть горщик для квітів», — згадує Андрій та додає, що в одному такому горщику наразі росте монстера.

Після школи Олег здобув фах механіка в Глухівському агротехнічному коледжі, а потім – учителя трудового навчання в педагогічному університеті. Під час навчання він створив сім’ю і почав працювати, щоб забезпечити її. Андрій згадує, Олег постійно пробував себе в різних сферах. Їздив також на заробітки.

«Він був комунікабельний, щирий. Завжди міг пожартувати, підтримати, допомогти. Якщо треба було щось викопати, перекрити дах чи побудувати, він без вагань брався. Працьовитий, роботи не боявся», — розповідає Андрій.

«Не ховатимуся за спиною брата»

Після повномасштабного вторгнення росії Олег із перших днів хотів долучитися до війська, згадує його син Андрій. Але тоді завадили обставини, адже його старший брат уже пішов захищати Україну. У липні 2022 року мобілізувався й Олег.

«Він доєднався до 146-го окремого відновлювального полку. Довгий час перебував у місті Золочів на Львівщині. Потім у нього почалися виїзди в зону бойових дій, але спочатку як електрик – вони заряджали акумулятори для техніки. Більше часу підрозділ працював на Запорізькому напрямку, іноді виїжджали й на Донеччину. Саме тоді вже почалося більш воєнне життя».

Однак навіть у найважчих ситуаціях, каже Андрій, його батько не падав духом. Навіть на передовій він знаходив прості речі, що приносили радість.

«Він дуже любив собак. У них навіть у вагончику жили цуцики. Завжди присилав фото й відео, як вони підростають», – ділиться син.

У жовтні 2023 року на Авдіївському напрямку зник безвісти старший брат Олега Володимир. Це, каже Андрій, дуже вразило батька. Олег, попри слова рідних та командування, вирішив перевестись у бойову частину.

«Ми його відмовляли, бо він мав проблеми зі здоров’ям: часто боліла спина і нога. Навіть командування пропонувало йому демобілізуватися. Але батько сказав, що не хоче ховатися за спиною брата. І все ж таки написав рапорт. Якщо я не помиляюсь, у лютому він пройшов навчання. Після цього його відпустили у відпустку. Він якраз побув удома, а потім поїхав у складі 42-ї бригади», – пригадує Андрій.

Посередині Олег Тищенко, праворуч його брат Володимир.

Дорогі слова, які не встиг почути

Після переведення в бойову частину Олег набагато рідше виходив на зв’язок з рідними. Їм не дозволяли користуватися телефонами, щоби ворог не викрив місцеперебування. Востаннє батька Андрій почув п’ятого травня 2024 року – він сказав, що йде на завдання й не буде на зв’язку декілька днів.

«Коли одинадцятого числа я зрозумів, що термін уже вийшов, то почав до нього телефонувати. Зв’язок був дуже поганий, але він встиг сказати, що все добре, вони просто затримуються на полігоні. Він іще щось хотів сказати, але я вже не почув. Зв’язок обірвався», – ділиться Андрій і додає, що батько певний час не розповідав родині про виконання бойових завдань. Щоби не хвилювати рідних, він постійно запевняв, що перебуває на навчаннях.

16 травня, із військкомату прийшла звістка – Олег Тищенко загинув у бою на Харківському напрямку.

«Дуже шкодую, що не почув останні його слова. Вірю, що вони були важливими», — каже син.

Проте мудрість батька і надалі живе з Андрієм. Олег завжди вчив сина зберігати спокій і ставитися до проблем як до тимчасових подій: «Він завжди показував: усе вирішується. До будь-яких труднощів треба ставитися просто як до подій, що з часом минуть», — говорить Андрій.

Маленький Андрій із батьком

Олегу Тищенку було лише 46 років. Поховали воїна в селі Уздиця, яке він вважав своєю батьківщиною. Пам’ять про нього живе не лише в серці родини, а й у спогадах побратимів. Вони згадують Олега як відповідального, працьовитого бійця, який навіть на війні залишався передусім людиною. Його відкритість і готовність допомогти завжди вражали тих, хто був поруч, наостанок каже його син Андрій.

Історія Олега Тищенка – це частина з серії матеріалів Ямпільського інформаційного агентства, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.