Геннадій Антипенко зник під час боїв на сході України, а його сестра Олена Басанець вже понад рік шукає будь-яку звістку про нього. Попри біль і невідомість, вона не здається і продовжує пошуки брата, допомагаючи іншим родинам зниклих бійців.

Жінка говорить, що з самого дитинства вони були дуже дружні.

“У нас різниця – п’ять років. Коли я народилася, мені мама розповіла, що мене хотіли назвати по-іншому, але тільки мама мене занесла, і він зразу: “І в нас Альонка вже є”. І ось Альонка, він мене так і назвав. У нас були дуже теплі відносини. Він мене і в садочок водив, він мене одягав, мама працювала, а він він був за батька, бо ми лишилися батька рано”.

Олена розповідає, Геннадій вмів багато чого і майже геть усе робив власноруч. За її словами, Геннадій не цурався ніякої робити. Працював і в охороні в столиці, і м’ясником і ремонти робив. У 2015 році чоловіка мобілізували і він брав участь в АТО. З початком повномасштабної Геннадій став у чергу до військкомату.

“Тільки війна почалася, він вже з самого ранку мама подзвонила, бо він перед війною почав з мамою жити, із дружиною розлучився і маму забрав до себе. І мама дзвонить, мабуть, о 6:00 ранку, щоб рано нас це, каже, Гена вже під військкоматом. Він сам поїхав. Він просився в Чернігів, бо донька його навчалася на той час там, а Чернігів зразу ж окупували, і він рвався туди. Він тут благав, щоб його забрати, що він вміє все робити. Він пройшов АТО, але його в перші дні не забрали. І він приїхав 25-го до нас. Все рівно, він знову, нікого не попередив, і мама знову дзвонить зранку, каже: “Гена вже з речами у військкоматі”. І він він завжди казав: “Якщо не я, то хто?”, – згадує Олена.

Геннадій Антипенко з позивним Антип спочатку боронив Сумщину в лавах ТРО, а потім разом зі своїм підрозділом був на найгарячіших напрямках: Бахмут, Харків, Лиман, Красногорівка. Олена розповідає, про віну брат майже не говорив. 

“Я дізналась від вже від знайомих, від від друзів, як як вони попали в Лимані в засаду. Йому тоді відзнаку дали, що як вони вийшли, як вони розбили цих орків. Коли сидять знайомі і питають, ну, там от в них такі питання були, що ти, ну, вбиваєш, він погляд відводив. А коли ось там по телевізору: побратима вбили, я бачу, він плаче. І я вже навчилася розрізняти, коли він виходить з контузією. Хоч я не медик, але все я розумію. Він не каже, що в нього щось, він просто вийшов, все добре, ну, там розмова зовсім інша. І на наступний день він дзвонить, вже я розумію, так, дійсно у нього контузія, він вже зараз починає говорити, але він нічого не признавався. Він сказав: “Я живий”, там порозмовляли, як мама спитав, все. А тоді він вже, як відходить, він тоді дзвонить мамі, щоб мама не не хвилювалася за нього”.

У короткі відпустки Геннадій намагався набутися з рідними. Але останній приїзд Геннадія додому був саме перед виходом бійців нашої шосткинської ТРО на вуличні бої  Красногорівки, у травні 2024 року. 

“Я пам’ятаю, це були родичі вже після Пасхи. Ми з ним поїхали під Семенівку туди на кладовище, тестю купив квіти, поклали, нашому батьку, всім рідним. Потім він покликав мамину подругу, сусідку, і каже: «Бережіть маму, бо ви стали як сестри. Я вже, мабуть, не повернуся». І він так дивиться на маму «Тримайтеся». Я поїхав». Хлопці сказали, що в нього під Києвом зламалася машина. І вона його не хотіла туди везти”.

Саме тоді, у травні 2024 перед виїздом у Красногорівку Олена востаннє чула голос брата. 

“Він каже: “Сестричка, я в Покровську, швиденько пиши номер телефона побратима, мене не буде 10 днів”. Хоча так він ніколи не казав. Він я вже тоді відчула, що щось має трапитись. 22-го травня він подзвонив, – заступав увечері. І 26-го, чи 27-го я їхала від мами, мені дзвонить цей побратим, а я в автобусі не чула. Я бачу пропущені. Я вже все, я вже розумію, що щось трапилось, бо три пропущені. Я передзвоню: «Вибачте, але Гени немає». Я не повірила, чесно. Як я не знаю, я кричала, може все село чуло”, – згадує Олена. Жінка говорить, із того часу почалося пекло. Спочатку в родини була надія, що Геннадій вижив, але дива не сталося.

“Його фото виставили. На жаль, виставила російська сторона, що що він загинув. Знаєте надія, ну, просто дивишся на фото, тут розумієш, що що це правда, але надія, може ти хочеш, щоб щоб він був поруч. Не хочеться, щоб такий був сюжет, але не хочеться, щоб він просто там десь лежав”.

Тепер для родини найголовніше – знайти та повернути тіло загиблого сина, брата, батька. Але це дуже складно, розповідає Олена.

“Я прийшла, стільки кругів пекла, чесно. Я як отой дятел. Я стукалася всюди. Ну, руки не опускалися. Інколи дуже важко було. Спершу чотири місяці я жити навіть не хотіла. Мені так важко. Я нічого не знала. Я куди не стукаюся, куди пишу, мене відправляють. Головна проблема – це слідчий не контактував зі мною. Хоч дали номер телефона, але виявилося, я була в блокуванні, як він мені казав, що “вас много”. Я хотіла ознайомитися тут в місті Шостка зі справою, він сказав, що вона в Покровську. Ну я кажу: “Дайте мені номер слідчого”. Він не відреагував, я почала сама шукати. Виявилося, я чисто випадково натрапила на базу ДНК і там запропонували подивитися, є в базі чи немає. Якщо немає в базі, то і справи немає. Ну і виявилось, що нема ДНК, нема справи. Я давай дзвонити в Суми. У Сумах також ДНК немає. Я дзвоню слідчому, пишу слідчому знову. Він мені каже, що що ви в шостій. Він каже: “Що ви хочете? ДНК робиться шість місяців”. Хоча я дізналася, що ДНК у нас в той час робили місяць. У Донецьку, де бої йшли, – там два. Добре, я пішла до Києва, я не зупинилася, бо я борець, як мій брат».

Наразі справа зрушила з місця, але через велику кількість зниклих безвісти, як повідомили Олені в поліції, просувається дуже повільно. 

“У нас до цих пір не опитані свідки, яких меншає. Не проведена фотоекспертиза, хоча клопотання я подавала ще з жовтня кінця жовтня місяця, до цих пір. Я вже пишу, вже на на вп’яте. Пише донька паралельно, пишемо, ми вже з спілкою пишемо, на спілку почали реагувати, бо, мабуть, масово. Якщо ти один, на тебе не звертають увагу”.

Зараз Олена знайшла себе в діяльності «Спілки зниклих безвісти Сумської області». Вона допомагає тим, хто як і вона втратив звʼязок з найріднішими. Крім того Олена вирішила цьогоріч доєднатися до всеукраїнської акції «Біжу за героя України». Сестра захисника впевнена, попри всі складнощі вона обовʼязково знайде і поверне брата на рідну землю.