Катерина Кармазіна — поетка, авторка пісень і акторка-аматорка з Середини-Буди. Через війну вона змушена була переїхати до Конотопа. Її вірші увійшли до поетичної збірки «Голос нескореної Сумщини», а авторські пісні стали частиною мистецьких проєктів області. Про життя та творчість Катерина розповіла «Ямпільському інформаційному агентству».

Як з’явився вірш «Ми — українки», що увійшов до збірки «Голос нескореної Сумщини»

Вірш «Ми — українки» вона написала за кілька хвилин у День української жінки — як відповідь на мовчання знайомих чоловіків.

«Кажу: давайте, вітайте нас. У відповідь — мовчання. Тоді кажу: раз у вас не виходить, тоді привітаю я. Десь хвилин за сім–десять написала „Ми українки“», — розповідає поетка.

Ми – українки! Ми найкращі в світі.
І молоденькі, і ті, що вже в роках.
Ми – українки! Ми найкрасивіші
І вроду нашу оспівують в книжках.
Ми – українки! В нас найкращі діти
Боронять землю, втрачаючи життя.
Чому несем ми на могили дітям квіти?
За що вони ідуть у небуття?
Ми – українки! В нас воля є і сила,
І де б не жили ми, чи в місті, чи в селі,
Гаряча кров тече у наших жилах,
Бо ми найкращі, найміцніші на землі.
Я побажати хочу вам сьогодні
Здоров’я, щастя, мирного життя,
Щоб ви ніколи не були самотні
І щоб війна пішла у забуття!

Згодом колеги з Сумського методичного центру повідомили Катерині про проєкт, у межах якого збирали поетичні твори. Вона заповнила заявку, надіслала вірші — і ті увійшли до збірки «Голос нескореної Сумщини».

Як розповіла жінка, вона написала дуже багато віршів. Є такі, про які вона забула, але потім випадково натрапила на них знову і написала щось нове.

«Я не можу сказати точно, скільки віршів написала. Як буває: щось склалося — записала, комусь прочитала, далі вже з’явилося нове. Я не хизуюся цим і не рахую кількість. Мені цікаво писати — для себе, для рідних, для душі. Це для мене, ніби свіжий подих, свіжий ковток повітря, воно надихає, стимулює жити», — каже вона.

Фото: надане героїнею

Творчі таланти матері унаслідував старший син Катерини — Олексій.

«Видавати свої фразеологізми він почав десь із трьох років, типу: „Льошка буде їсти картошку“. Потім далі і далі щось складав, показував мені. Кажу йому: „Давай, синку, у тебе виходить“. Давала поради, десь допомагала. У шкільному віці він написав гумореску „Карантин“, пізніше — більш серйозний твір „Моя прабабуся“, який був надрукований у місцевій газеті і за який він отримав відзнаку. В цьому році Олексій — випускник, здав НМТ. Планує далі навчатися. Йому подобається математика, у цьому напрямку і буде рухатися. Поезію залишати не збирається. Каже, поезія — це теж свого роду математика»

Пані Катерина разом із старшим сином. Фото: надане героїнею

Не лише пише вірші

Окрім віршів, пані Катерина пише авторські пісні, складає музику і любить співати. Її пісня про війну «Ракета», разом із музикою на слова вірша «Прагнемо миру» іншої поетеси із Серединобудщини Людмили Мазур, увійшли до збірника пісень «Мистецькі крила Сумщини».

Як зазначила Катерина, творчість стала одним із основних стимулів її життя.

“Перші 25 років прожила у Києві, де я народилася і здобувала освіту. Свої перші вірші почала писати десь у 12 років. Знаєте, як у підлітків — щось у голову дзенькнуло: чи то кохання, чи нещасливе кохання, чи ще щось — як у всіх, мені здається. Почало виходити. Спочатку соромилася їх комусь показувати, читати. Ніхто не знав — навіть батьки. Потім відкрилася подрузі — наче б нічого. Ну, а далі пішло-поїхало. Потім був гурток авторської пісні. Там мене навчили грати на гітарі, створювати власні пісні. Час від часу їздили на фестивалі авторської пісні, отримували відзнаки”, – розповідає пані Катерина.

Переїзд на Серединобудщину та вимушений виїзд через війну

У 2010 році Катерина приїхала до Середини-Буди до батьків — спершу в гості, але згодом вирішила залишитися.

«Думала, їду не надовго, але так вийшло, що почала працювати в Центрі дитячої та юнацької творчості, потім мені запропонували попрацювати в Будинку культури, так і залишилася. Майже 13 років моє життя пов’язане з цим закладом. Стала учасницею рок-групи „Штрих код“, відвідувала творчий клуб „Часопис“. З цими колективами виступала на сцені. Часто доводилося писати сценарії. Спочатку щось намагалася шукати в інтернеті, але там все було однотонне, непотрібне чи не по темі. Почала писати сама, стали в пригоді мої навички писати вірші. Деякі свої вірші вставляла у сценарії, деякі ставали авторськими піснями. Писала багато, просили знайомі: „Давай так, як ти вмієш, цікаво, з гумором“. Писала для рідних, привітання різні, часто просто несподівано. В голові склалося — і вже видаєш»

Війна змусила родину Катерини залишити місто. Вони знайшли житло у Конотопі. На новому місці пані Катерина продовжує свою творчу діяльність.

«Зараз відвідую експериментальну студію “Діти Мемпомени“ Конотопського МБК „Зоряний“. Уже була вистава “Шахрайки“, у якій брала участь. Два рази ми її показували, людям сподобалося. Тому плануємо разом із колективом продовжувати театральну діяльність. Перебираємо різні варіанти, на чомусь зупинимося»

Фото: надане героїнею

Фото: надане героїнею

У планах Катерини Кармазіної — повернення до рідного міста.

“Офіційно я працюю у Середино-Будському будинку культури. Хоча зараз перебуваю на простої, думками я завжди в Буді. Мій будинок знищений, але там залишилися мої батьки та будинок батьків чоловіка. Є куди повертатися. Головне — щоб цей жах нарешті закінчився. У мене є можливість облаштуватися тут, але бажання немає. Все життя жити в чужих містах я не можу. У Буді залишилися родичі, друзі, які також планують повернутися. Є варіанти облаштуватися тут, але я не хочу, і мої діти не хочуть. Розумієте, якщо змінити все це, то не буде стимулу повертатися взагалі. Багато друзів і знайомих, з якими спілкуюся, живуть надією повернутися до свого міста”

Про плани

На запитання, чи планує Катерина видати збірку своїх віршів, вона відповіла:

«Взагалі я музикантка, мені подобається створювати пісні і співати, брати участь у гуртках, виступати на сцені. З цим жила і буду жити. Вірші? Це для себе, для рідних, для родини. Знаєте, щось лягло в голову — написала. Мені здається, якби не моя робота, то про мої вірші ніхто не знав би»

Останній свій вірш, написаний 30 червня, Катерина присвятила синам:

Синові!
Ніколи не здавайся!
Іди до перемоги!
Хай перший крок не вдасться,
Здолаєш всі пороги.
У мене ти — найкращий,
Тобою я горджуся!
І знай, у час найважчий
За тебе я молюся.
Нехай весь світ загине,
А ти в нім залишайся.
І щоб не сталось, сину,
Ніколи не здавайся!!!