У його житті було три любові — сімʼя, футбол і Батьківщина. Він мріяв виховувати нове покоління спортсменів, але війна змусила повернутися на службу. Прикордонник Олександр Поповченко загинув у бою з російською ДРГ поблизу рідного Глухова. Його шлях — від стадіону до передової — згадує дружина Світлана.
Змінив спортивну форму на військову
«Саша багато років грав у Шостці. Я сама з цього міста, ми з дівчатами ходили на футбольні матчі ще коли я була студенткою. Проте ми з ним не перетиналися, – розповідає дружина Олександра Світлана Поповченко. – Познайомилися вже пізніше в Глухові. Йому було тридцять, мені двадцять один – нас звели друзі».
Футболом Олександр захопився ще в дитинстві. Його перший тренер, згадує Світлана, запримітив особливий хист та неабиякий талант хлопця до цього виду спорту.
«Він грав за місцеві команди, потім виступав за шосткинський «Імпульс», а згодом – за сумський «Фрунзенець». Там отримав серйозну травму, після якої повернувся до Глухова. Але футбол не полишив – продовжував грати на аматорському рівні», – ділиться дружина.
У 2007 році Олександр долучився до лав Держприкордонслужби. Попри травму та роботу, продовжував грати у футбол. А в грудні 2014 року його направили на Луганщину, де він протягом трьох місяців брав участь в антитерористичній операції. Одного разу Олександра не було на зв’язку три дні. Тоді, каже Світлана, в його бліндаж було пряме влучання, але він із побратимом встиг вискочити.
Після повернення в Глухів Олександр назвав це «бойовим хрещенням». Вдома він поєднував службу та спорт. А ще батьківство – любов до футболу передав сину Назару.
«Куди б Саша не їхав – Назар завжди з ним. Не грав, просто був поруч, дивився, звикав. Хотів, аби син змалку відчував футбольне життя. Тому вони постійно їздили разом – на тренування по Глухову, у вихідні, по вечорах», – згадує Світлана.
Побут, що пахнув газоном і дитячим сміхом
У жовтні 2020 року Олександр пішов зі служби. Своїй коханій він сказав, що нарешті здійснить давню мрію – стане тренером і займатиметься з дітками, виховуючи нове покоління футболістів. Він вчив хлопців, зокрема з Соснівки, а також тренував глухівську команду «Спартак».
«Ми жартували, що в нього було дві дружини – футбол і я», – посміхається Світлана.
У 2021 році в родині Поповченків з’явилася маленька принцеса – донечка Дар’я. Незадовго до 24 лютого 2022 року вони відзначали рік від її появи на світ. Світлана згадує, тоді ніхто й подумати не міг, що це останнє спільне свято.
«Зібралися наші друзі – прикордонники. Сиділи та розмовляли: “Якщо росіяни підуть, ми ж станемо”, – говорили хлопці за столом. Ніхто й подумати не міг, що скоро все справдиться» – згадує Світлана.
Повернення в стрій — заради родини
А зранку 24 лютого вона почула перші вибухи.
«Я подивилася у вікно на кухні – люди тікали з сумками, із дітьми. Розбудила Сашу: “Щось не так. Може війна?”. А він ще не вірив, каже: “Та яка війна, лягай спати”. Але як увімкнув телефон – там уже було близько п’ятдесяти викликів та повідомлень. Нас намагалися попередити, але телефон був на беззвучному, щоби доньку не розбудити».
Спершу Олександр став до лав місцевої тероборони, а згодом долучився до рідного п’ятого прикордонного загону.
«Він сказав мені: “Я йду, щоб вас захистити, не допустити прориву до міста”, – пригадує дружина та додає, що коли він отримав форму, то аж засяяв. – Роздивлявся себе в дзеркалі і посміхався. Я сиділа, плакала, а він – радів. Скучив за службою».
Разом із побратимами Олександр ніс службу на різних ділянках Глухівщини. 16 травня 2022 року він вперше поїхав на бойове завдання поблизу села Білокопитове. Того дня прикордонники зіткнулися з ворожою диверсійно-розвідувальною групою, яка намагалася прорвати кордон. У бою Олександр Поповченко отримав смертельне поранення.
«Протягом усієї служби в нас була одна історія: у частині було двоє Поповченків на ім’я Олександр. Їх розрізняли тільки по-батькові та ідентифікаційним кодом. Коли ми брали якісь довідки, бувало, що навіть плутали. У них ще й звання було однакове, і вони служили в одному підрозділі, який числився в Сумському прикордонному загоні. Тому коли мені сказали про загибель, перша думка була – може, це не він, може знову переплутали. Потім я зателефонувала знайомому побратиму, і він ухилився від відповіді… І тоді я все зрозуміла. Діти спали, а я сиділа на кухні й плакала», – згадує Світлана.
Пам’ять про Олександра продовжує берегти його дружина, донька Дар’я та син Назар, який зараз професійно грає у футбол, як колись його тато. А також пам’ять про Героя несе футбольна спільнота, постійно організовуючи турніри на його честь.
Іще Світлана здійснила одну з маленьких мрій чоловіка – зробила татуювання, присвячене родині.
«Коли народилася Дар’я, він хотів зробити тату – щось про дітей. Проте не встиг. Також я була проти. Але минув рік – і я зрозуміла, що мушу. Тепер на мені напис: “Ти – мої крила” – це про нього, і двоє сердець із ініціалами наших дітей»
Історія Олександра Поповченка – це один із серії матеріалів Ямпільського інформаційного агентства, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади про Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
