Північний кордон Сумщини — регіон, який щодня живе під звуки вибухів. Жителі прикордоння звикли чути обстріли, черги зі стрілецької зброї, вибухи мін і дронів. Але вони не здаються, бо знають: поруч ті, хто їх захищає. Один із них — прикордонник Павло, який майже три роки несе службу на цій небезпечній ділянці.

Про себе, службу у прикордонному загоні,  побратимів і плани на майбутнє воїн розповів Ямпільському інформаційному агентству.

Як потрапив на Сумщину і як відгукується про службу

Військовослужбовець розповідає, що він родом із Львівської області.

“У 2022-му отримав повістку. Не ховався, не тікав. Розумів, що країну треба захищати – захищати свою родину, своїх двох діточок, свою кохану дружину. Після проходження медичного огляду повинен був потрапити на Донецький напрямок, але був направлений у Сумський прикордонний загін, а з літа 2022-го несу службу на півночі Сумщини”

Павло каже, що головне у службі — це злагодженість і розуміння при виконанні бойового завдання. 

“У першу чергу потрібно вкласти собі в голову, що від твоїх дій залежить чиєсь життя, а від роботи побратимів — твоє. Можу зазначити, що наш підрозділ — це як сім’я: у потрібний час тебе підтримають і допоможуть. Буває, що по декілька діб доводиться буквально жити в лісах чи, як кажуть, в окопах. Дві-три години твого відпочинку в такі моменти можливі тільки тоді, коли ти впевнений, що твій побратим тебе не підведе, якщо виникне якась ситуація. З упевненістю можу сказати: на кожного свого бойового товариша можу покластися.”

Про те, що найбільше запам’яталося

Серед усього пережитого Павло виокремлює два моменти, які запам’яталися найбільше. Один із них стався на Серединобудщині.

“У голові за ці три роки багато чого залишилося, але найбільше, мабуть, — це ті моменти, після яких приходить усвідомлення того, що ти був десь на межі життя і смерті, але Господь дав тобі шанс жити й боронити країну. Перший — це у вересні 2022-го: автівка, на якій я разом зі своїми побратимами їхав, наїхала на одну із мін, розкиданих росіянами вздовж кордону. Тоді я і троє моїх бойових товаришів отримали поранення. На жаль, один загинув. Другий — це у червні 2023-го, коли ворожа ДРГ розстріляла лісівників. Ми тоді їхали практично одночасно з ними, буквально за пару кілометрів попереду. До сих пір не можу зрозуміти, чому вони пропустили нас, а розстріляли мирних. Ще мене вражає розуміння всього, що відбувається, зі сторони місцевого населення. Це їхня підтримка, допомога, коли виникає необхідність. Вони розуміють, що ми — єдині, хто не дає ворогу принести їхній славнозвісний «рускій мір» до їхніх осель”

Попри бойові будні, Павло знаходить хвилини для спокою — збирає гриби, рибалить, а коли пощастить — виїжджає до найближчих міст.

“Іноді вдається вибратися у Шостку чи Ямпіль, поласувати морозивом, попити кави й просто відпочити. Хоча дороги, якими доводиться їхати, просто вражають — їх важко назвати дорогами”

Про ставлення до життя — до війни і тепер

Павло зізнається, що до служби сприймав життя інакше — буденно, як більшість. Та досвід війни змінив його погляд на реальність. Найбільше вражає контраст між прифронтовими громадами і мирними містами, куди військові іноді вириваються у відпустку.

«До служби особливо не замислювався про життя. Жив, як і всі — сім’я, діти, якісь плани на майбутнє. Зараз усе інакше. Ось їду на Львівщину у відпустку й бачу: більшість людей живе своїм життям, наче це не їхня справа — що десь там щось відбувається. У такі моменти просто хочеться, щоб вони приїхали у ту ж Стару Гуту й побачили, як горить село, як люди намагаються врятувати себе й майно голими руками. Або щоб завезти таких байдужих у Середину-Буду — щоб відчули, як це: жити під наглядом “ефпевішок”, коли з самого ранку тебе будить не будильник, а вибухи від прильотів. І ти не знаєш, куди ховатися, бо тіло ще спить, а голова вже шукає укриття. Оця байдужість тих, кого війна не зачепила, мене просто вражає».

Про бажання і плани на майбутнє

Павло каже: сьогодні найбільше хочеться не особистого, а спільного — миру й перемоги.

«Хочеться, щоб усі повернулися живими й здоровими. Ще дуже хочеться, щоб після війни влада працювала не на користь олігархів, а на благо народу. Народу, який зумів об’єднатися, мобілізуватися у скрутний час і вже четвертий рік дає достойний опір “другій армії світу”. Побажання маю й до тих чоловіків, які всілякими способами намагаються уникнути служби в ЗСУ. Просто не розумію, як це — постійно ховатися, боятися захистити себе і рідних. Особисто я ніколи не пожалкував, що зі зброєю в руках стою на захисті кордону. Знаю: за спиною в мене країна, рідні, діти, жінки. Хто їх захистить, як не ми? Ховатися — це не по-чоловічому. За три роки я справді зрозумів, наскільки цінне життя».