Володимир Павлович Петров (1882-1938) увійшов в історію, як очільник першої української церковної громади у нашому краї.  Він народився в селі Гамаліївка в родині унтер-офіцера. В 1897р. вступив до Воздвиженської с/г школи. По її закінченню (1902р.), влився у лави братчиків. Через  рік його забирають на армійську службу. Володимир служив моряком. Брав участь у російсько-японській війні. Після служби навчався на педагогічних курсах в Москві. І восени 1906р. повернувся додому – у Воздвиженське. Тут він одружився і «укорінився»: у їхній сім’ї народилось 7 дітей. Його брати Іван і Митрофан теж осіли у Воздвиженському. У Братстві В. Петров трудився на важливій посаді – завідувача і вчителя початкової школи. Був псаломщиком Хресто-Воздвиженського храму. Але під час Першої Світової війни, в 1915р., за невідомих обставин, він покинув Трудове братство.

Жив з сім’єю  у Смоленську. Працював  економом в Смоленській духовній семінарії й одночасно навчався в ній вільним слухачем. В жовтні 1915р. тутешній єпископ Феодосій посвятив Володимира Петрова у сан диякона. В часи революції 1917 – 1921 років В. Петров повертається до України. 

В січні 1921р. єпископ УАПЦ Степан Орлик висвятив Володимира Павловича у сан священника Української Автокефальної Православної Церкви і призначив його настоятелем храму Різдва Богородиці в містечку  Дубовичі, Глухівського округу. Про служіння о. Володимира можна дізнатись зі службової характеристики, датованої 1928 роком: «Протоієрей Володимир Петров – людина зразково релігійна, побожна й натхненна. Свої пастирські обов’язки виконує з любов’ю. З морального боку –  бездоганний, виховання вельми високоморального. Веде скромне життя. Проявляє чуйне братерське поводження в домі й у парафії, яка являється частиною його сім’ї. Настоятель першої української парафії у с. Дубовичі. Поклав багато праці розповсюдженню ідеології Української Церкви серед слов’янської людності на Глухівщині. Багато сприяв виявленню з товщі народної достойних сталих пастирів УАПЦ. З Дубовичів вийшло 10 нових священнослужителів, які очевидно були під впливом його, як зразкового пастиря. Добре освічений. Під його головуванням проходили з’їзди, пленуми, Собори, що характеризує його організаторські здібності».

Чесне служіння о. Володимира «помітила» і більшовицька влада. Її каральні органи у квітні 1929р. арештували священника за антирадянську діяльність. Та прихожани села Дубовичі заходились визволяти свого настоятеля. Жалілися районному начальству, писали колективні листи до Глухівського ГПУ. Через 5 місяців чекісти відпустили священника, але заборонили жити на Глухівщині. Тієї ж осені величний Різдво-Богородицький храм в Дубовичах закрили.

У 1930р. В. Петров переїхав до Воронізької області РСФР, в селище Анна. Працював агрономом на спирт-заводі. Чергова хвиля радянського терору застала його там. 17.03.1938р. «трійка» при Чернігівському обласному управлінні НКВД УССР ув’язнила В. Петрова як учасника антирадянської української націоналістичної повстанської організації. Незважаючи на формальний характер слідства, відсутність аргументованих доказів, чекісти засудили священника до розстрілу.  16 квітня 1938р. Володимира Петрова розстріляли.

Очевидець тих подій, літописець УАПЦ Василь Потієнко писав: «отець В. Петров – був виходець з Хрестовоздвиженського братства, закладеного поміщиком М. Неплюєвим. Це Братство мало свій устав, свій чин на зразок католицьких орденів. Там справді знаходили притулок ті, хто не мав його ніде і багато чого навчалися у зразковому господарстві Братства. Дисципліна там була монашсько-сувора. Це відбивалось на всіх братчиках і вихованцях. Дещо монашеського, скромного, містичного та фанатичного було у о. Володимира. Він не був українець, але згодився з українізацією. Приєднався до Української Автокефальної Церкви і на честь йому, треба сказати, ніколи не зрадив її».

В.П. Петров був реабілітований посмертно у 1958 році. Але його добре ім’я повернулось із забуття лише у середині 1990 років, коли український народ відновив свою Українську державу. Кожен християнський народ, який має свою державу мусить мати і свою помісну церкву. За словом митрополита Василя Липківського:  «Як не буде Церкви Української – не буде і волі народної». Створенню Церкви українського народу і віддав свої сили о. Володимир Петров.   

Фото з фейсбук-сторінки УАПЦ: громада храму Різдва-Богородиці в с. Дубовичі під час архієрейського візиту єпископа Житомирського Степана Орлика. 1922 рік. Єпископ Степан у центрі у капелюсі з посохом та панагією, поруч, у світлому вбранні настоятель Володимир Петров. А також учасники парафіяльної ради та церковного хору.

Джерела

1. Отчет по Воздвиженской сельско-хозяйственной школе Н.Н. Неплюева за 1900г. – К., тип. Г.Л. Фронцкевича. 1901. С. 54.                                                                                                                                                                    

2. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. ЦДАВОВ, ф. 3984, оп. 2, спр. 997, арк. 1-5зв.                                                                                                                                                                    

3. Державний архів Сумської області. ДАСО, ф.Р-7146, оп. 51, спр. 934, арк. 282. 

4. Моренець В.І. Церковно-визвольний рух на Чернігівщині в 1920-х роках.  – Видавець ПП «Медобори 2006», 2016. С. 243.

                                           Валерій Авдасьов, директор музею «Трудове братство М. Неплюєва»